історія київської русі відображена в

історія київської русі відображена в

Його поява пов’язана з переказами про те, що перші ікони або з’явились самі по собі (“спас нерукотворний”), або були написані художниками, які особисто знали чи пам’ятали святих (за повір’ям, ікона володимирської божої матері була написана євангелістом лукою). Своєрідне поєднання іконописних традицій із художніми досягненнями того часу спостерігалось у творчості івана рутковича та йова кондзелевича – найвидатніших іконописців козацької доби.

Образотворче мистецтво галицько - волинського князівства іконопис та книжкова мініатюра чимало пам’яток книжкового живопису загинули у вихорі стрімких історичних змін. Продовженням традицій місцевої східнослов’янської культури, запозиченням європейських придворно - світських традицій та наслідуванням візантійської релігійної культури.

За останній час більшість з них вважає, що у ту віддалену епоху слов яни жили в південно - західній частині європейської росії на південь від річки прип ять. Потрібно відзначити, що в цей період в середній і західній європі були вольні міста, але вони не займали такої обширної території, як слов’янські міста - республіки.

Але інші племена слов’ян не підкорялися хазарам і пішли на північ по дніпру, на верхів я західної двіни, волги і до берегів балтійського моря, засновуючи усюди торгові міста. З кінця vii століття можна розрізняти дві русі - північну - лісову і торгову, яка в viii і ix століттях опиниться у сфері впливу норманів і довго ще залишатиметься язичницькою, і південну - степову, куди вплив візантії і християнства проникає досить рано. Безперечним фактом зостається, що рюрик, відомий вождь варягів, прийшов в цю область з своїм загоном (дружиною), поселився в новгороді і став княжити над слов’янами.

Новгород знаходився в північній частині водного шляху (балтійське море - річка нева - ладозьке озеро - озеро ільмень - річка дніпро - чорне море), по якому йшла торгівля між скандинавами і візантійськими греками.

Князь олег, який управляв країною під час малоліття сина рюрика, ігоря, оволодів києвом і переніс туди столицю нової слов’янської держави, або як тоді говорили, київська русь. Потім встановилися більш тісні торгові і культурні зв язки з державами західної європи і в особливості з візантією, що була у той час найбільш культурною державою. У містах утворилася особлива група населення - купці, які займалися скупкою місцевих товарів і перепродажем їх в інші міста і за межу, а натомість привозили на продаж іноземні товари.

За сто років до хрещення русі слов янські місіонери кирило і мефодій склали слов янську азбуку (ця азбука називається кирилиця) і перевели грецькі церковні книги на слов янську мову.

Кращі зразки мистецтва візантії, закавказзя і інших країн сприяли формуванню культури, яка згодом і лягла в основу національних культур російського, українського і білоруського народів. Під впливом несприятливих умов, що склалися в київській русі, в xii столітті починається рух населення на північний схід, в лісові області середньої частини європейської росії. Русько - візантійський договір 944 р хоча й підтверджував основні торговельні інтереси русі на ринках візантії, містив пункти, що обмежували купівлю коштовних тканин, скасовували безмитну торгівлю; руси зобов язувалися не зимувати в гирлі дніпра, в районі білобережжя і на острові св. ігор здійснив похід у закавказзя, маючи намір нейтралізувати союзника візантії марзубана — ватажка войовничих горян південного прикаспію, і здобув дербент, ширван та ін. За час правління ольги міжнародний авторитет русі зріс цьому сприяли, зокрема, візит великої княгині до константинополя, а також прийняття нею християнства. Вони не обмежувалися наверненням до своєї віри варварів, які нападали або торгували з їхніми містами, а прагнули поширювати нову релігію безпосередньо в східнослов янському середовищі. До того ж і питома вага її прихильників навіть тут збільшувалася дуже повільно, а інколи й зменшувалася у зв язку з тим, що до києва та інших центрів півдня постійно переселялося населення з інших районів держави, територія якої наприкінці ix ст. Ix ст коли після об єднання руської землі з північними регіонами розселення слов ян звідти до києва прибула численна язичницька знать, що підтримувала олега. У цей же час київський уряд підписав два договори з греками, причому, ратифікуючи їх, київські князі клялися своїми святинями (язичницькими богами, серед яких у x ст. Для досягнення цього давньоруський двір та київські дипломати не тільки активно використовували власний досвід розвитку взаємин з візантією, а й аналогічну практику взаємодії з греками населення інших країн, які раніше прийняли християнство з константинополя. Неможливо точно встановити, чи була київська володарка християнкою, коли прийшла до влади, однак можна припустити, що з самого початку регентства при сині святославі ольга перебувала під впливом сил, які підтримували тісні зв язки з константинополем і значною мірою визнавали релігію та ідеологію греків. Це у групування знаті, зрозуміло, прагнуло й надалі розвивати і поглиблювати взаємини з візантією, для чого неабияке значення мало піднесення міжнародного престижу русі. В царграді давньоруська княгиня пішла на рішучий з погляду молодої давньоруської дипломатії крок — запропонувала імператорові укласти шлюб святослава з грецькою принцесою. Тим самим київський двір прагнув використати зацікавленість візантії в розширенні торгівлі з руссю і допомозі військами, яку русичі могли надати їй у разі потреби.

Однак візантійський імператор та його оточення, не бажаючи піднесення авторитету володарів русі, відхилили пропозицію ольги, очевидно, використавши, як привід, неможливість укладення шлюбу порфірородної принцеси з сином правительки нехристиянської, варварської країни.

Цього разу візантійський двір не заперечував проти пропозиції русів, але спробував використати церемонію хрещення княгині, щоб поставити русь у політико - дипломатичному плані в залежне від себе становище.

Прагнення ольги розвивати стосунки з візантією мирним шляхом, її підтримка нової релігії викликали занепокоєння значної частини знаті, що продовжувала поклонятися дружинним культам і виступала за здійснення активних військових кампаній як на сході, так і в криму та на балканах, тобто в зоні перехрещення інтересів русі та візантії. Поширенню нової віри серед слов ян перешкоджала відсутність належної бази для створення складної державної організації християнської церкви, хоча в першій половині x ст. В зв язку з цим київський двір потребував допомоги інших країн, проте певні труднощі в розвитку взаємин з константинопольською патріархією, що виникли після 954 р не давали можливості ользі та її оточенню орієнтуватись у вирішенні церковного питання повністю на візантійське духовенство. Давньоруська княгиня звернулася до німецького імператора оттона з проханням надіслати єпископа та священиків, але це звернення не слід розглядати як спробу домогтися офіційного навернення русі до християнства за західним зразком. Так, у хроніці продовжувача регінона, де розповідалося про подорож на русь германського єпископа адальберта, йшлося лише про бажання княгині одержати з німеччини кадри духовенства, а не про офіційне хрещення країни (шляхом навернення до християнства її правителя), яке відбулося ще п ять років тому в константинополі. До того ж негативне ставлення до нової релігії з боку більшості населення давньоруської держави стало важливим знаряддям боротьби оточення святослава проти угруповання ольги.

На русі не виникло історично альтернативної ситуації, розв язання якої створювало б умови для переорієнтації країни з грецького на західний варіант сповідання християнства. Альтернативою першому в умовах, що сформувались на русі, було дружинне язичництво, яке внаслідок соціально - політичного розвитку суспільства і руйнування первіснообщинних стосунків видозмінювалось і переростало в ранньокласову релігію. Визнаючи важливість релігійного моменту в суспільному житті русі, слід звернути увагу на те, що прихід до влади у києві святослава був наслідком насамперед не релігійного конфлікту, а політичної конфронтації двох таборів давньоруської знаті. Під час її перебігу труднощі прихильників ольги в релігійно - політичному питанні були використані їхніми суперниками для підготовки і здійснення державного перевороту.

Активність святослава турбувала константинополь, і візантійська дипломатія докладала максимум зусиль, аби зіткнути русь з одним із її сильних сусідів, зокрема болгарією. Спершу володимир намагався зміцнити авторитет язичницьких богів, для чого спорудив у києві нове святилище з ідолами перуна, сімаргла, стрибога, хорса, дажбога і мокоша. Наприклад, прихильники святослава прагнули здійснювати активну політику на міжнародній арені, використовуючи не тільки засоби дипломатії, як це робила ольга, а й вдаючись до воєнних конфліктів з сусідними країнами.

Русь не тільки досягла значних успіхів на сході, ліквідувавши свого споконвічного ворога — хазарію, але й вступила в конфлікт з візантійською імперією, під час якого прагнула підкорити балкани.

Важливість даної теми, безперечно, велика, тому що релігія як надбудовне явище є одною з форм суспільної свідомості, що протягом тисячоліть відігравала величезну (часом вирішальну) роль в ході історичного процесу.

єдиним є лише той факт прийняття християнства, що обумовлюється державною релігією свідомо або несвідомо, а от практичне тлумачення нової віри відкриває зовсім різні аспекти.

Для панівної верхівки це, перш за все, можливість удосконалення значущості та могутності держави на світовому рівні, об єднання всього руського народу в єдину монотеїстичну релігійну сім’ю, навернення ідей необхідності і розумності існуючого ладу, заснованого на підкоренні однієї частини населення іншій. Для народних мас нова ідеологічна система скоріш відігравала світоглядний аспект, становила собою філософський зміст осягнення закономірностей і першопричину світу, людина відчула втому зверхності та жорстокості язичницького пантеону, що і спровокувало звільнення від страху, пробудження власного я, переосмислення конкретних явищ. Актуальність обраної теми є найважливішим моментом цієї роботи, так як саме володимирове хрещення яке подарувало київській русі нові тенденції до розвитку, впевненого утвердження та світового визнання величезної могутньої держави, розквіт дивовижної культури у всіх її проявах. Об’єктом даної роботи постає розвиток суспільних відносин у київській русі на межі двовір’я та утвердження християнства в період князювання володимира великого. Мета полягає в здійснені цілісного аналізу предмету курсової роботи, детальному розгляді суспільних рухів на етапі переходу країни від поліїстичної релігійної системи до моноїстичної світової релігії. За змістом всієї роботи використовувалися такі методи як логіко - систематичний і проблемно - пошуковий, та хронологічно - системний і соціологічний аналізи.

Цей процес дуже скупо висвітлений у наявних джерелах, оскільки історична література з’явилася тут лише в кінці х ст після остаточного утвердження християнства як державної релігії. Та водночас на території східнослов’янського світу поступово, проте упевнено завойовувала позиції друга - нова віра, що поширилася на русь із візантії. Е англія, саксонія – у vііі, велика моравія, болгарія – іх, чехія, польща, угорщина в – хіі, данія, норвегія і швеція – в хі, померанія і підбадьорити – в хіі, прусія в хііі. Тобто на територіях західної, центральної, північної та східної європи християнство поширювалося протягом восьми століть (у південній зоні цей процес відбувся раніше). Повне відображення народних поглядів на історичний процес маємо шукати у фольклорі, в героїчному епосі, в билинних циклах та переказах, казках давньоруського народу.

Один із них становили народні маси - експлуатоване, переважно селянське населення, що відігравало в історичному процесі роль головного деміурга, але було практично позбавлене всіх політичних прав. Другій табір складався з представників суспільної верхівки (переважно феодалів - землевласників), що зосереджувала в своїх руках усі важелі політичного врядування і прагнула тримати в покорі пригноблювані верстви народу.

Наразі історіографічні рамки слід розпочати з 975 - 980 років, часу коли остаточно закінчилися братовбивчій конфлікт, офіційний прихід до влади володимира; часу, так званої, тимчасової реанімації поганської віри, і зупинитися на останніх роках правління великого князя. Перебуваючи увесь час у походах, то в хазарії і волзькій болгарії, то в болгарському царстві у подунав’ї, святослав розподілив території, з яких збиралася данина, поміж трьома синами.

А в новгороді володимир, як зазначає лаврентієвий літопис мав взагалі дитячий вік, був позашлюбною дитиною і, як бастард, не мав шансів на батьківський престол. За повістю минулих літ закріпилася новгородська легенда, що нібито володимир отримав новгород на спеціальне прохання новгородців, підмовлених дядьком незаконнонародженого княжича, добринею малковичем. Малолітній княжич не котирувався на політичній біржі русі, і хіба тільки якісь особливі міркування могли змусити північно - руську еліту домагатися його в ролі правителя. Надто юний вік усіх трьох новоявлених державців вимагав, аби при кожному стояв досвідчений радник, що контролював би і коригував дії свого підопічного. Ярополк, правдоподібно, мав при собі воєводу блуда - родоначальника роду блудових; надалі цій особі судилося зіграти фатальну роль у трагічній долі старшого святославича. Якщо цитований фрагмент розуміти буквально, то можна дійти до висновку, що весь подальший розвиток конфлікту був зумовлений автократичними претензіями ярополка. і добриня, й володимир були в числі лідерів проязичницької партії, різко ворожої християнській дружині, на яку спирався ярополк, від його оточення можна було чекати спроби прибрати до рук північно - руських земель. Поразка свенельда з його варязькою підпорою справді створювала небезпечне для адептів старої віри становище, підважуючи їхні сподівання на захоплення ключових позицій у суспільному житті країни.

Отож, підсумовуючи, скандинавський вояж мав на меті підшукати на чужині збройні сили, та підготуватися до відкритого виступу проти великого князя і тих, хто його підтримував; звичайно в інтересах володимира і проязичницької партії. Рішучій спробі володимира захопити київський престол передувала полоцька трагедія, пов’язана з нещасною долею рогніди, дочки полоцького князя рогволода. Тож застосований рогнідою епітет вірогідніше є волею батька, що мав приховані політичні плани і не поспішав робити ставку на принца без жодних прав на престол і аж ніяк не уособлює справжність соціального стану ні самого претендента на руку полоцької князівни, ані його матері. Шталмейстер при дворі феодального володаря - далеко не рядова посада, а навпаки, одна з найвищих придворних синекур, за право здобути яку змагалися найшляхетніші представники вищої аристократії. Облога могла затягтися на невизначений час, і це загрожувало володимиру серйозними ускладненнями, зокрема невдоволенням буйних варязьких найманців, які відчували себе хазяями становища. Ярополк, незважаючи на перевагу в силах, діяв з притаманною йому нерішучістю і, прислухавшись до облудних порад воєводи, залишив київ, де мав найбільшу підтримку.

Не прислухавшись до застережень вірних сподвижників, зокрема дружинника варяжка, великий князь, знову повіривши підступним обіцянкам блуда, з’явився до володимира і був убитий двома варягами.

Саме за володимира державі русів судилося перетворитися з економічного підприємництва княжого роду на державу - територію - із суттєвими змінами в характері влади та соціальних структурах. Вони проходили у районі верхів’я оки і волги на сході; сули, північного донця, бугу, неману, західної двіни – на заході; чудського озера, фінської затоки, ладожського та онежського озер - на півночі. Коли саме стався конфлікт з варягами – сказати важко, бо літопис має позачасовий характер і оповідає про ланцюг подій, що розтягнувся на досить значний хронологічний відтинок. Пікантне становище володимира змусило його найбільш буйних і небезпечних варягів розпустити на південь – грабувати візантійські володіння, тоді як обраних, надійну частину найманців, було залишено на русі, їм було подаровано бенефіції (звісно, за рахунок київського прохристиянського боярства). Вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних традицій тощо - побажав використати для ідеологічної підтримки своєї влади великий князь володимир святославич. Вельми показовим видається те, що верховним божеством, своєрідним царем пантеону, був стверджений не полянський дажбог, а новгородський перун, запозичений у балтських племен. П’ятим був симаргл, бог землі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазурі та зуби.

Захопивши київ у 882 році, олег приніс із собою культ ільменського перуна, з того ж часу жерці північного божества успішно конкурували з шанувальниками полянського дажбога. За змістом мова йде про батька і сина (імовірно були християни), та київських язичників, що надумали скласти жертвопринесення, кинули жереб – випав на молодшого з героїв. Зокрема, можна виділити окремий вид ритуального вбивства людей похилого віку - це своєрідний нюанс, сенс є у глибокій повазі та вірі в майже божественну силу вбивства старшої людини.

На сьогоднішній день навіть існують зафіксовані дослідження, проведені седовим в рештки цього святилища в урочищі перинь, було знайдено ліплену кераміку за віком старшу х ст. Це була вельми продумана акція ревнителів старої віри, спрямована проти нових ідеологічних віянь та суспільних порядків, що владно вторгалися в усі сфери життя країни.

Пристосування прадавніх язичницьких культів східних слов’ян до нових форм економічного й суспільно - політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспільства і його держави.

Язичництво, нехай і реформоване в політеїзм, уже не відповідало соціальним і політичним вимогам та претензіям правлячої верхівки, що прискорено феодалізувалася. За іншими свідченнями літописців, київський князь скликав бояр і старійшин на нараду, де було вирішено більш детально вивчити переваги й недоліки існуючих у тогочасному світі віросповідань. У християнському віровченні втілився багатющий суспільний досвід, нагромаджений в умовах такого громіздкого й етнічно різнорідного державного утворення, яким була візантійська імперія. При всій його недостатній обізнаності в християнських догматах та обрядовості, князю, безперечно, було відомо про підпорядкованість церкви інтересам світської влади у візантії. Важливо зазначити, що в свідомості варварських вождів тієї доби візантійська модель християнства пов’язувалася насамперед з уявленнями про вищу світську владу.

Християнізація відкривала шлях до визнання за київською державою самостійного місця в політичній структурі тогочасного світу й входження до світової християнської спільноти.

Хрещення володимира святославича і навернення в християнство підданих його країни пов’язувалося літописцем із військовим походом київського князя на грецьке місто корсунь (херсонес). Заперлися корсуняни в городі, і став володимир з одного боку города в гавані, на віддалі одного польоту стріли од города, і боролися кріпко городяни з ними.

Заволодівши корсунем, володимир посилає послів до візантійської столиці, де на імператорському престолі сиділи тоді василій і костянтин з погрозою знищити корсунь, якщо вони не віддадуть свою сестру.

На переговорах у києві володимир підтвердив свою готовність прийняти християнство як державну релігію русі, а візантійські імператори - співправителі, в свою чергу, обіцяли видати за нього свою сестру анну.

Київсъкий князь зобов’язувався надати візантії військову допомогу, зокрема, негайно надіслати до константинополя руський експедиційний корпус для боротьби з заколотниками.

Сам володимир вирушив, коли настав час, до криму, щоб покарати корсунян, які перекинулися на бік політичних супротивників візантійського імператора василія іі та його брата костянтина. Отже, корсунська експедиція була наслідком візантійсько - руської союзницької угоди, реалізації якої передувало заручення київського князя з анною порфірородною та хрещення влітку 988 року мешканців києва. Прийняття християнства давньоруською верхівкою було передусім результатом внутрішнього соціально - економічного, політичного і культурного розвитку східного слов’янства. Воно відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за правління володимира святославича зайшло в переломний період історичного розвитку.

Саме тоді відходив у минуле родоплемінний побут слов’ян, утверджувалися нові, прогресивні для того часу феодальні виробничі відносини й притаманні їм форми політичного і духовного життя. Послабилися впливи варязької дружинної еліти, яка внесла до політики київських князів орієнтацію на далекі військові походи, через що консервувалися процеси внутрішнього, насамперед соціально - економічного розвитку.

Одначе вже сама назва цього міста, збудованого на честь християнського патрона володимира, свідчить про пізнішу літературну інтерполяцію (зміну первісного тексту). В системі морально - етичних цінностей язичницького суспільства цей акт насправді виглядав звичайнісінькім обрядовим дійством, що символізувало вигнання чи поховання кумира колишнього державного божества перуна. Джерела повідомляють, що відразу після знищення чи радше вигнання - похорону язичницьких ідолів у києві розпочалася насильницька християнізація населення новгородської землі. За правління володимира святославича не всі давньоруські землі було цілком християнізовано, але є вагомі підстави вважати, що більшість населення країни навернулася, принаймні формально, в нову віру.

Церква сприяла зміцненню територіально - адміністративного поділу, засновуючи єпископії в адміністративно - політичних центрах давньоруських земель - князівств, що формувалися. Християнські проповідники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволення народу, яке іноді перехлюпнула через край і виявлялося у формі фізичної розправи над ними.

Житіє цього святителя, згодом проголошеного церквою святим, повідомляє про те, що леонтій, узявшись навіювати християнське віровчення дітям, був скараний їх батьками на смерть. є вагомі підстави взяти під сумнів і поширену у вітчизняній історіографії точку зору, згідно з якою церква в тогочасному суспільстві виключно допомагала експлуататорським класам тримати народ у покорі й сама була гнобителькою. Ця її діяльність (хоч і не завжди результативна) об’єктивно сприяла пом’якшенню класових суперечностей і збереженню соціального спокою, певна річ, відносного. Церква як надрегіональний інститут підтримувала в населення різних земель русі усвідомлення спільної релігійної приналежності та політичного підданства, розчиняючи тим самим рудименти родоплемінних принципів, що зберігалися в повсякденному житті тогочасного суспільства. із запровадженням християнства руська культура через контакти з візантією знайшла точки дотику з біблійними й елліністичними витоками, подолавши відтак локальну обмеженість, і набула свого універсального виміру.

Християнство підняло планку морально - етичних вимог, суттєво змінивши їхню соціальну природу в давньоруському суспільстві, що сприяло його вдосконаленню та подальшому розвиткові. В некролозі на смерть князя, вміщеному в повісті минулих літ під 1015 роком, його автор чітко усвідомлював, що володимир не просто охрестив русь, а привів увесь народ до бога. Він розумів, що християнізація підданих його країни відкриває шлях до визнання за київською державою самостійного місця в тогочасному християнському світі, уможливлює закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.

Спроби імітації візантійської імперіальності не привнесли, як гадають дослідники, докорінних змін у місцеву традицію князівської влади, сакралізація якої мала інше обґрунтування. Невипадково в пам’ятках давньоруської писемності наполегливо підкреслюється самостійна роль київського князя в запровадженні християнства на русі, усвідомлення ним цього вибору.

Слід також відзначити намагання майже всіх слов’янських правителів забезпечити церковну самостійність своїх держав шляхом створення осібної церковної єпархії чи навіть окремої автокефальної (самостійної, незалежної) церкви.

Остерігаючись опинитися спершу в церковно - релігійній, а відтак і в політичній залежності від візантії, київський князь також ужив відповідних запобіжних заходів. Наостанок варто звернути увагу, що володимир одружившись з анною практично став імператором русі, та й загалом після запровадження християнства починається така собі конкуренція, або навіть, зверхність над візантією. Прояви можна побачити як у архітектурі, літературному та співочому, образотворчому мистецтві так і в контамінації християнства та язичництва, що багате розмаїттям звичаїв, обрядів та свят обох релігійних систем. Оточена сусідами - християнами - візантійцями, поляками, чехами, болгарами, - русь немовби застигла на порозі перелому, що мав остаточно вивести її на християнську орбіту.

Давня русь розвивалася аналогічно західній європі і підійшла одночасно з нею до рубежу утворення ранньофеодальної держави, зійшовши на престол великий князь робить невдалу спробу злиття місцевих богів у єдиному пантеоні, бажаючи обґрунтувати територіальну єдність, неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих. Язичництво, нехай і реформоване в політеїзм, уже не відповідало соціальним і політичним вимогам та претензіям правлячої верхівки, що прискорено феодалізувалась. Це дало можливість київській державі як рівноправній увійти до кола наймогутніших держав європи, активізувати політичні, економічні, військові, культурні зв’язки з ними; - сприяло бурхливому розвиткові торгівлі, кам’яного будівництва, а також культурним зв’язкам із християнським світом. Насамперед відповіло на одвічне питання про першопричину світу, перевернуло погляд на життя, переоцінку цінностей, людина вчиться систематизувати власні уявлення про дійсність, духовне життя людини займає нове місце.

Християнська церква не спромоглася остаточно викоренити язичницькі вірування, вони продовжували жити в повір’ях, обрядових піснях, самих обрядах, звичаях та побутовій символіці, що дійшли до нашого часу.

Зокрема найбільш поширені язичницькі свята були максимально наближені до християнських, тому в наш час вони стали невід’ємною частиною християнської релігійної обрядовості. Церква суттєво розширила межі великокнязівської влади, витворивши ідеальний образ християнського володаря та пов’язану з цим систему поглядів на прерогативи монарха, засоби і форми здійснення його влади.

Освячуючи приватне володіння і приватні багатства християнство через церкву активно сприяло майновому розшаруванню давньоруського суспільства та загальному утвердженню влади імущіх. Християнство вплинуло на мораль і культуру, сприяло їх гуманізації, оскільки в центрі вчення християнства стоїть людина, її особистість, виступало проти невільництва, навчало милосердю, пошані та любові до ближнього. Засновувались монастирі, де перекладали й переписували книжки; досвід слов’янських майстрів збагачувався завдяки запозиченням архітектурного та малярського мистецтва розвинутих краін, насамперед візантії. По - друге, християнство спотворило образ навколишнього світу, переконало у безнадійності і непотрібності боротьби за покращення життєвих умов, знову ж таки на перевагу розумного і потрібного феодального ладу.

У світі земному покірливість і не протиставлення можновладцям гарантувало блага у потойбічному раю, від яких нібито і відмовляються ці ж можновладці, аби зберегти земні цінності. Перші писемні згадки про ці краї відносяться до часів старожитньої великої еллади (греції), вихідці з якої у своїх літописах, в першу чергу звісно славнозвісний літописець дід геродот, занотували присутність різноманітних людей, родів і племен у цих краях, людей, яких вони узагальнено називали на свій лад скіфами, а місцеві землі відносили до величезного регіону, який окреслювали у своїх працях як велика скіфія. По різдві христовому, чудесному приході на землю піднебесну бога - спасителя всесвіту вже мабуть по нашестю на європу грізних людей степу, гуннів ми бачимо землі подніпров я у складі обширної області, яку можна окреслити поняттям словянщина, тобто область слов ян, людей доброго слова і грізної слави, сукупності споріднених родів і племен, які говорили схожими мовами і поділяли схожі вірування. Згодом ми бачимо появу на подніпров ї нової кріпості - города києва, яке стало столицею невеликого слов янського князівства, що розташувалось в цьому краї. Після багатьох десятиліть залежності від хозар з півночі, з города новгорода прийшли до києва споріднені місцевому люду племена, очолювані руссю, людьми слов янського, германського і угрофінського походження, які утворювали в регіоні окремий клас військових людей, військовий народ північної європи, відомий деяким дослідникам під збірною назвою варяги або вікінги.

Руси допомогли місцевим жителям відбити рідний київ з під влади хозарів і з того часу руські князі почали княжити в києві, місцевий слов яномовний народ взяв собі нову самоназву - руси або русини, а подніпров я стало звати київською або руською землею. Перші книги, які стали доступні місцевим людям рідною, слов янською мовою були псалтир, апостол і євангеліє, а також деякі богослужбові і перекладні житія деяких святих. Після кількох віків розвитку і розширення києво - руської держави наступив її занепад - зі сходу прийшло всевелике степове військо - орда, яке за підтримки бідніших верств населення києво - руської держави зруйнувало її структури влади і включило її у свій склад. Так почалась багатовікова епоха життєдіяльності русі у складі царства ординського зі столицею на поволлжі, військово - ординської держави євразії, яка завершилась розпадом військово - ординської держави спочатку на кілька сполучених між собою союзницькими стосунками військово - ординських держав, зокрема виникли окрема кримська, казанська, казахська та інші, а потім до посилення московського князівства. Внаслідок козацького повстання у речі посполитій напівавтономна козацько - християнська військово - ординська держава подніпров я здобула свою незалежність і заключила союзний, а потім і вірнопідданський договір з московсько - руською державою, яка внаслідок цього суттєво посилилася. Так завдяки злиттю двох руських військово - ординських держав була утворена нова військово - ординська держава євразії - російська військово - ординська держава, російська імперія. Російська імперія розпалася давши життя новим державам сходу історичної великої європи і історичної великої скіфії - тартарії - росії, більша частина з яких об єдналася у нову соборну, військово - ординську радянську державу, сполучені радянські держави євразії, однією з цих держав стала відроджена українська, києво - руська держава зі столицею в харкові, а потім в києві, на подніпров ї.