мова єднання наталія бучинська
Ніч дарує дві сльози, а кохання - два крила, немов без тебе, все життя - пуста історія. Там, де зорі знов світять нам, згадай про все, що було, ало, кохання, ало, моє кохання. З неба падають зірки, в небо не вертаються, ти не вірив у казки, а вони збуваються. А може будемо удвох і ніч зігріємо, бо ми з тобою про любов так довго мріємо, мріємо. А понад горами хмари, наче соколи, а понад горами зорями високими, а понад горами берегами сніжними грішная, грішная та любов. Не питай мене, де зірки в очах, бо моя душа - то мій білий птах, а твоя любов, наче темна ніч, про свою любов не кажи мені. Не цвіте земля, вся спустошена, не росте трава вітром скошена, не живе любов поза стінами, піднялась душа та й полинула. В цей день цвітуть салюти і чути дзвін пісень, не дай нам, бог, забути який сьогодні день. Не дай нам, бог, забути, не дай нам, бог, забути, не дай нам, бог, забути про цей травневий день. Крізь муки і тривоги ми йшли чотири роки, ми йшли до перемоги, а з нами йшла весна. В цей день оркестри грають на радість дітворі і знову серце крають мелодії старі. В цей день оркестри грають і знову серце крають, і знову серце крають мелодії старі. і сиві ветерани, згадавши ту війну, в цей день кладуть тюльпани до вічного вогню. і сиві ветерани в цей день кладуть тюльпани, в цей день кладуть тюльпани до вічного вогню. Синє небо над горою, найчарівніше з усіх ти під ним відчуєш волю і дитячий спогад слів. Як побачиш синє море, степ безкрайній в далині, закохаєшся в дівочість української землі. Ми талантами своїми і красою вразим всіх бог нам дав єдине щасстя, а у злі нам жити гріх. Аж до небокраю степ широкий хвилями зеленими шумить, а моє кохання вільним птахом над безкрайнім степом тим летить. Хто шукає втрачене кохання, хто шукає долю знов і знов, а для мене доля - тільки воля, зве в дорогу й каламутить кров. Тут я рідною мовою, наче сни, кольоровою, розмовляла з дібровами, тут мені дала доля два крила. Я зустріну їх піснею променистою, чистою про той край, де з дитинства я кожен день пила воду з джерела. Бо не в дома я безкрила, я безкрила тому, що своє серце, свої крила я залишила вдома. Там не так пiснi лунають не так солнце грiє i тому лiтак над гаєм знов летить у киiв. Не забудь про мене, як підеш в далекі краї, не забудь про поцілунки і обійми мої. Пригадай про мене, як торкнеться серця печаль, посеред весни зірви з очей розлуки вуаль, і лети скоріш додому - я стрічати прийду, пам ятай, що я завжди на тебе жду, я так жду.
Знаєш, сину, тато вчора з капітана став майором, ми на службі разом з ним — ти і я. Співали в травні солов’ї і я їх слухала до ранку, збентежені думки мої лягли на землю полісянку.
і що без тебе ця весна немов загублена підкова, немов обірвана струна мого опаленого слова. (весь куплет – 2) забуду співи солов’я і радість на вітрах загине, повір і знай без тебе я не піднімусь на верховини.
Я палаю, бо тебе люблю, я очима небо запалю, поцілунком завалю ручай, ти гори, палай печаль. Диким полум ям своїх долонь в твоїм серці запалю вогонь, ти палаєш, я палаю знов, то любов, любов, любов.
Коментарі
Дописати коментар